Водяні млини села
Тур'я Пасіка
На території сучасного Закарпаття перші письмові згадки
про млини відносяться до XIV ст. З середини XVII ст. млинарські споруди активно
будуються і в селах сучасного Перечинського району, чому сприяла наявність
значної кількості гірських потоків. Так на одному з притоків ріки Тур'я –
потоці Воєводин у кінці XVII ст. розпочався справжній технологічний бум, і на 1712 рік тут вже діяли
три водяні млини власниками яких були Гамза Іван, Кречко Іван та Галько Федор.
В 1718 році змінюються власники двох млинів окрім Кречко Івана, це Фленько
Андрій та Машкаринець Іван.
Будова млина, як правило, була двозрубною, в одному
приміщенні розташовувався механізм, а інше слугувало тимчасовим притулком для
мельника і селян, які привозили зерно, там же була і піч на якій підсушували
зерно. Робоче приміщення займало дві третини площі будови. Зерно занесене в кімнату
де розміщувались жорна, по драбині піднімали вверх, складали в ряди, утворюючи
так звану «мішкову чергу», що породило приповідку, "У млин хоть коли, а з
млина як ся вдасть". За виконану роботу, помел зерна, платили «з мірки
вайтакув» ( мірка - 32 кг.,
а вайтакув - 4кг.), зрідка грошима, чи відробітком по господарству.
На 1772 рік оподатковано лише два млини, по одному жорну
кожен. Важко з впевненістю твердити, що призвело до зупинки одного з млинів,
повінь це чи соціально-економічні чинники, але саме в цей час розпочато
спорудження каналу – млиновиці, яка повинна була приборкати норовливий
Воєводин. Силами громади Тур'я Пасіки було споруджено одну з найбільших
млиновиць Перечинщини, на якій розмістились три млини. За податковим списком
від 3 квітня 1818 року млинами володіли Бабидорич Олексій, Бабидорич Гриць та
Бряник Павло.
Млин був осередком найрізноманітніших сільських новин,
побрехеньок, бувальщини. Тут нерідко зустрічались давні товариші, знайомилась
молодь, мали змогу почесати язика жінки, наслухатись моторошних історій про
чудовиська підлітки. Млин став об’єктом легенд, пісень, приказок, загадок.
Наприклад довго стоячи в черзі нерідко співали:
"Млинарю,
млинарю
Зроблю тобі
чкоду
Пуйду на
гаєнку,
Та загачу
воду…"
Про те, що справи у мірошників йшли доволі непогано свідчить
заява Костика Федора від 1 грудня 1862 року з проханням надати йому дозвіл на
будівництво млина. Після огляду на місці і незначних зауважень щодо збільшення
насипу, який буде утримувати належний рівень у водосховищі, державне інженерне
управління в місті Ужгород 27 лютого 1863 року видало дозвіл на будівництво. Друга
половина XIX ст. була
своєрідним періодом розквіту для водяних млинів, так в селі діяло, в цей час 4
млини. Три з яких розміщувались на млиновиці потічка Воєводин, а четвертий на
березі потока Брусний.
На початок 40-х років XX ст. діяли лише три млини
«верхній» Заяць Івана, «середній» Заяць Миколи, та «нижній» Химич Миколи. Саме
млин родини Химичів став першою електрифікованою будівлею в селі. В кінці 30-х
років XX ст. молодший брат Василь який
працював на дрезині підключив млинове колесо до генератора і встановив лампочку
від фари, піднявши престиж родинного млина.
З приходом радянської влади у наш край, почався
адміністративний наступ проти народного млинарства. На власників млинів накладались
непосильні податки-побори, штрафи. Так «верхній», та «середній» млини з 1946
року почали занепадати після арешту братів Заяців Миколи та Івана за участь в
організації «Закарпато Українські Повстанці». Нижній млин родини Химичів діяв
до середини 50-х років XX ст. коли був закритий радянською владою, з встановленням електромотору на
млині в с. Раково який задовільняв потреби колгоспу ім. Шевченка з помелу
зерна.
На фото родина Химичів біля млина
поч. 40-х років XX ст
.
Підготував Король Василь викладач історії
